Під слов’янською рідною вірою (етнорелігією) ми розуміємо природну автохтонну духовну культуру слов’янських народів, створену нашими слов’янськими предками впродовж багатотисячолітньої історії засобами рідних мов, рідного світогляду і традиції, вироблених на основі їхньої життєдіяльності на рідних землях своїх держав і територіях поселення.
          Слов’янські народи не просто близькі за мовою й типом культури. У нас – спільна міфологія, спільна традиція, спільний світогляд і менталітет, які лише трохи відрізняються в деяких деталях, і за великим рахунком можемо сказати – у нас спільна доля. На жаль, час і періодичні політичні розбіжності на державному рівні нас постійно розділяють. Слов’яни повинні зрозуміти, що всі ми – суцвіття одного сімейства, що виростає із загального кореня, з одного Роду, ми – споріднені народи.
  Офіційною наукою досі недостатньо осмислені наслідки заборони і насильницького викорінювання рідної віри в історії європейських етносів, і зокрема слов’ян. Сьогодні ми вже з усією очевидністю усвідомлюємо, що віроломна християнізація слов’янських народів мала всі ознаки етноциду, і саме тому не може бути однозначно віднесена до прогресивних явищ. У світогляді й самосвідомості слов’ян передхристиянського часу релігійна й етнічна належність завжди були взаємообумовлені. Зміна релігії розглядалася як зрада самому собі, своїй душі та єству власного народу, що за морально-етичними нормами Рідної віри вважалося злочином. Саме тому слов’яни так довго не піддавалися християнізації, повставали і воювали з христоносцями.
   Сьогодні, коли жодна інформація не може бути прихована від мислячої частини суспільства, стало очевидним, що будь-яка експансія, духовна чи фізична, завжди є окупацією і вступає в протиріччя з одвічною традицією народу. Бо в усі часи спрацьовує принцип: хто візьме душу, той візьме й тіло країни з її людськими і матеріальними ресурсами, економікою та іншими цінностями. При цьому загарбникові не потрібна ні її історія, ні філософія, ні національна культура, ні народна мораль, що склалася століттями. Пріоритет в інформаційному просторі дає глобальному монополістові безмежні можливості. На наші слов’янські країни спрямована жахлива інформаційно-фінансова агресія, керована криза, “керований хаос”, усілякі “свободи”: свобода віросповідань, свобода “зміни національності”, свобода зміни гендерних ролей, свобода від дітонародження й виховання дітей та ін. Все це подається під личиною “відкритого демократичного” суспільства, де автори подібних технологій користуються лицемірними методами подвійних стандартів.
      Світові релігії започаткували антропоцентричний принцип побудови світу – де все “для людини, в ім’я людини”, і навіть “бог” представлений в образі людини. Така модель світу і суспільства за два тисячоліття вже вичерпала себе й несе руйнування не лише слов’янським народам, але й усьому людству разом з етносферою й біосферою Землі.
      Адже природні ресурси планети близькі до повного вичерпання, а споживча агресивність світового уряду і «золотого мільярду» ненаситно зростає. Вже майорить досить виразна примара глобального і тотального духовного колапсу західної цивілізації, реальне фіаско її псевдодуховних цінностей, породжених біблійними принципами і техногенними злочинами правлячого клану.
    Для збереження життя на планеті неминуче виникає необхідність змінити глобальну споживчу свідомість людей і спрямувати її в духовне русло взаємодії людини й Природи. Світогляд слов’янських пращурів, заснований на чуйному, дбайливому ставленні до навколишнього середовища проживання, може послужити зразком майбутнього устрою життя.
   Нині в європейському і слов’янському світі вже відбувається поступове переосмислення історичних реалій, усвідомлення окремими представниками націй руйнівної сутності глобалізації, які спираються саме на так звані “універсальні”, “світові”, а отже – безнаціональні релігії. Тому як альтернатива етнічному хаосу виникають природні інверсійні процеси повернення до своєї власної духовно-культурної спадщини, що виявляється в підвищенні інтересу до витоків своїх етносів та етнокультур, а також відродження рідних релігій.
  Взаємодія наших народів при вирішенні демографічних, економічних, екологічних, культурних та інших проблем, сприятиме національній безпеці і впровадженню життєстверджуючої стратегії розвитку. Ми усвідомлюємо, що слов’яни повинні розвиватися, не виключаючи, а доповнюючи один одного. Цей принцип слов’янського взаємодоповнення – основа стратегії майбутнього. Нам необхідне формування слов’янської ідеології, яка повинна увібрати в себе багатотисячолітню мудрість наших народів заради єднання слов’ян на родовій основі, аби дати поштовх до майбутнього процвітання. Ми вважаємо, що лише рідна віра може компенсувати ті колосальні збитки, що були завдані нашим народам чужою релігією, яка взагалі суперечить слов’янському єству.
   Таким чином, основні цілі і завдання розвитку Рідної віри слов'ян можна сформулювати так: самозбереження ідентичності слов'янських народів; протистояння світовому глобалізму; досягнення взаєморозуміння між представниками рідної віри, народного християнства і справжньої науки; зміцнення єдності слов'янських народів через розширення рідновірських контактів; ознайомлення населення слов'янських країн з культурою, обрядами, звичаями і святами свого народу і всіх слов'янських країн, формування позитивного іміджу рідної віри в суспільстві.

Людина, вихована на своїх національних традиціях, може сприйняти світову культуру лише через призму свого етнічного світогляду та менталітету. Тим важливішою завжди була і буде етнічна, національна культура, яку не можна підмінити жодними глобальними або “загальнолюдськими” сурогатами цінностей.
    Рідна віра слов’ян споконвіку була відшліфованою впродовж тисячоліть системою світогляду й поведінки, яка включала норми і правила співжиття етнічно однорідного суспільства, що дозволило нашим пращурам створити свою самобутню духовну культуру і власні держави. Сучасний духовний і моральний занепад слов’янського суспільства, втрата багатьма народами своєї незалежності – наслідок здійснення глобального плану, запущеного в дію світовими космополітичними релігіями. Зрада одвічному звичаю, забуття корінної віри своїх давніх предків, спотворення історії – одна з глибинних причин сучасної трагедії слов’ян, їх роз’єднаності, втрати генетичної родової пам’яті.
        Ми знаємо, що в священних писаннях християн, юдеїв, мусульман є заклики до поневолення, пограбування і навіть вбивства язичників і будь-яких інакомислячих, знищення їхніх священних місць і культових зображень Богів. Слідуючи цим книгам, досі церковнослужбовці оголошують рідновірів ворогами Бога і розпалюють ворожнечу щодо рідновірів з боку суспільства та державних інституцій. Нашому суспільству не подається в повному обсязі інформація про існування конфесії Рідної Віри, нас не запрошують ні на які міжконфесійні збори й діалоги, ради церков тощо. Більше того, поширюються несправедливі наклепи на рідну віру, які формують негативну громадську думку про рідновірів, що не відповідає дійсності й суперечить реальним фактам. Таким чином, у суспільстві склалися стереотипи, сформовані тривалим наклепом і релігійною нетерпимістю до рідновірів з боку церковних служителів і їхньої пастви. Це дає право з наукової філософської точки зору розглядати міжрелігійний християнсько-язичницький конфлікт як екзистенційне зіткнення різних (навіть протилежних) етнокультурних моделей, які є основами життя релігійних спільнот. Досягнення толерантності в даному випадку можливе лише за наявності правового захисту з боку держави. Інакше, держава, що підтримує лише одну “одержавлену” конфесію, сама провокує міжрелігійні конфлікти та розпалює ворожнечу, дискримінуючи інші віросповідання.
    Християнська церква безперешкодно поширює думку, що язичництво померло, що воно згубне для душі, що потрібно відректися від спілкування з рідновірами. За таких умов нам доводиться постійно нагадувати державі й суспільству, що ми живі і зберігаємо древній світогляд, традиції й вірування, духовну спадщину наших предків. Ми нагадуємо, що ми – такі ж громадяни, як і всі інші, і держави зобов’язані захищати наші права нарівні з правами християн, юдеїв, мусульман, буддистів та інших віросповідань.
       Тисячолітнім переслідуванням, дискримінації, релігійній війні проти рідної віри має бути покладено край. Настав час відновити історичну справедливість відносно репресованого язичництва (автентичної віри слов’янських народів), яке зазнало значних втрат від тисячолітньої державної та церковної політики. Ми повинні вимагати від держави повернення історичних священних місць рідновірам, зробити їх доступними для відвідин і проведення там обрядових дій, віддати ці священні місця під захист рідної віри.
     Для цього громадам рідної віри доцільно в своїх державах подавати клопотання відносно здійснення історичної реабілітації етнічної слов’янської Рідної Віри; визнання її (разом з християнством) традиційною релігією наших країн; надання рівних прав згідно нині діючих конституцій; а також, враховуючи духовно-моральні та матеріальні збитки, нанесені державами й панівними церквами, – надання пільг і матеріальної допомоги на побудову храмів рідних Богів і заснування духовних навчальних закладів.
       У зв'язку з цим наше ставлення до політики рекомендується будувати згідно з наступними принципами. Рідновіри як громадяни своїх країн мають право поступати в політичному житті як завгодно, бути членами різних суспільно-політичних об'єднань, відповідно до своєї громадянської позиції. У свою чергу, жрецький стан має бути над політикою, його завдання - формування світогляду та ідеології в суспільстві.
         Ми також вважаємо за необхідне добиватися змін у державній політиці наших країн відносно релігій, зокрема рідної віри. А саме:
       1. Рідновіри, де це можливо, повинні добиватися від держав визнання і прилюдного засудження багатовікових гонінь та дискримінації язичників, сповідників усіх національно-природних вірувань слов’янських народів як титульних націй наших держав.
         2. Рідновіри також можуть добиватися від держав визнання значної ролі язичництва як традиційної віри в збереженні духовної спадщини наших предків, її непересічне значення в історії рідної культури. Для цього необхідно інформувати наші національні інститути стратегічних досліджень, які нині існують у кожній країні й займаються соціокультурними та етнонаціональними проблемами, про існування рідної віри та її споконвічні духовні цінності, що залишаються головним чинником збереження національної самосвідомості та самобутності народу.
          3. Рідновіри мають право вимагати від держав компенсації за зруйновані священні місця, за переслідування і загибель багатьох язичників у минулому і за релігійну дискримінацію рідновірів нині; добиватися рівних правових умов для рідновірських громад; вимагати виділення рідновірам необхідних для обрядів рідної віри природних місць або приміщень без будь-якої орендної плати, на підставі права кожного громадянина користуватися загальнонаціональним надбанням; також вимагати працевлаштування і компенсації моральних збитків дискримінованим рідновірам.
       4. Рідновіри, де це можливо, мають право вимагати від держави: припинити тенденцію до духовної монополії однієї релігії; запобігти насильницькому релігійному навчанню (євангелізації, що нав’язується в загальному порядку); надання студентам і школярам, військовослужбовцям і іншим категоріям населення рівного доступу до інформації про всі релігійні конфесії, в тому числі (а може і в першу чергу!) про рідну природну віру свого народу, забезпечити паритетне поширення релігійних поглядів через державні ЗМІ.
     5. Оскільки ми, рідновіри, природно були й залишаємося правонаступниками одвічної віри слов’ян, а злочини проти рідної віри не мають строку давності, то в якості реабілітації рідної віри й компенсації нанесених впродовж століть збитків, ми маємо право вимагати від держав повернення язичникам давніх святих місць для здійснення обрядів і славлення рідних Богів, а також надання державою в законному порядку земельних ділянок для будівництва храмів і капищ.

4. Шляхи й форми відродження Рідної Віри в слов’янських країнах 

Спільність походження слов’янських народів, близькість їхніх мов дають можливість виявити загальні риси слов’янського етнічного світогляду, пантеону, культів, звичаїв, які можуть стати основою для реконструкції етнічної релігії, що нині актуалізується в багатьох народів Європи. Ми добре усвідомлюємо, що етнічна релігія величезного слов’янського суперетносу мала свої регіональні особливості. Саме тому сучасне відродження рідної віри повинне спиратися на автохтонні традиційні національні звичаї й обряди, натхненні культами рідних Богів, згідно з місцевими традиціями своїх народів.
     Одним із способів утримання влади, як відомо, є загравання з народом – правителі прагнуть продемонструвати пошану до культурних традицій своїх країн, що вже склалися (наприклад, навіть комуністи-атеїсти після розпаду СРСР підтримали християнство як переважаючу в країні релігійну конфесію, саме така стратегія допомогла багатьом політикам здобути довіру народу). Тобто культурполітичні дії рано чи пізно стають ефективним засобом для легітимації політичних лідерів. Отже, явища, які виникають в культурі, як правило, скоро починають переважати і в політиці. Тому ми повинні усвідомлювати і бути впевненими, що рідна віра, поступово набуваючи популярності в народі, стане тим етнокультурним символом, ігнорувати який стане неможливо. Рідна віра сьогодні набирає все більшого поширення і стає надбанням національно свідомої частині суспільства. Ми реально побачили, як за останні двадцять років змінилася конфесійна палітра багатьох слов’янських країн, що вважалися раніше виключно християнськими, причому кількість і якість язичницьких громад має тенденцію до зростання (Росія, Україна, Польща). А це дає право сподіватися, що етнонаціональні цінності, збережені рідновірами, залишатимуться життєво важливими та актуальними і в майбутньому посядуть належне їм місце.
      У зв’язку з усім викладеним вище, Родове Слов’янське Віче рекомендує рідновірам:
        1. Насамперед, створювати і власним прикладом поширювати традиційний і водночас сучасний рідновірський спосіб мислення серед своїх близьких, друзів і цілого народу. У цьому нам повинна допомогти багата наукова джерельна база, століттями накопичена нашими попередниками: фольклорні джерела і етнографічні записи, філософські праці про світогляд слов’ян, дані археології (артефакти, символи, розкопки древніх святилищ), дослідження етногенезу слов’ян, а також строго наукова реконструкція богословсько-обрядового комплексу рідної віри сучасними вченими і язичницькими волхвами-практиками. Величезної важливості в цьому набуває обмін науковими знаннями і практичним досвідом між рідновірами слов’янських країн, спільні славлення Богів і поклоніння предкам.
     2. Програма розвитку Слов’янської Рідної Віри в сучасних умовах має стратегічну мету – збереження національної ідентичності слов’янських народів шляхом відродження рідних самобутніх традицій; тактично завдання може бути виконане через організацію на місцях духовно-концептуальних центрів Слов’янської Рідної Віри. Це можуть бути: рідновірські громади, наукові та історико-культурні центри, рідновірські громадські організації, учбові заклади, фольклорні колективи, видавництва, магазини, туристські центри та інші інституції, які, поступово набираючи силу, стають загальновизнаними і впливають на загальні тенденції розвитку національної культури.
      3. Створення місцевих громад, релігійних центрів і суспільних інститутів рідної віри здійснюється згідно законодавства конкретних країн і міжнародних організацій про свободу совісті та віросповідань, про громадські організації або про розвиток культури з врахуванням місцевих умов кожної країни, народних традицій і особливостей, а також уподобань самих громад.
    4. Самоорганізація слов’янських і родових громад на місцях також здійснюється згідно з конкретними місцевими умовами кожної країни. Наприклад, там, де вже склалися умови й відповідне правове поле, можливе створення релігійних центрів, конфесій і об’єднань громад для здійснення своїх стратегічних завдань на основі загальних традицій; там, де ще існує офіційна дискримінація рідновірів або нерозуміння, неприйняття їх на державному рівні, можна діяти за принципом розосередженого опору, створюючи громади або групи однодумців, поступово залучаючи до рідної віри тих, хто цінує слов’янську традицію і здатний зрозуміти мету й завдання нашого руху.
      5. Взаємини рідновірських громад з державами повинні будуватися на основі прийнятого законодавства, в той же час мати на меті подальше офіційне визнання рідної віри, де це можливо (як наприклад, у Литві, Росії, Україні рідновірські громади вже мають офіційну реєстрацію), і надання рівних прав, а в майбутньому й пріоритетів у своїх державах. Взаємовідносини між язичницькими громадами різних слов’янських країн будуються за горизонтальним принципом рівноправ’я і взаємоповаги. Слов’яни, слідуючи споконвічній традиції рідної віри, взаємно підтримують один одного перед лицем зовнішніх і внутрішніх загроз, добровільно надають посильну дружню, наукову або юридичну допомогу.
      6. Для позитивного естетично піднесеного сприйняття народною свідомістю своєї рідної віри має бути здійснена реконструкція образів Богів і їхніх культів, їх художнє втілення в скульптурі, живописі, кінофільмах, літературних та інших творах. Необхідно розвивати традиційні рідновірські ремесла та мистецтва, здатні справити враження не лише на раціональне мислення, але й на емоційне сприйняття рідних архетипів, образів, символів, ідей, покликаних благотворно впливати на душу людини, пробуджувати генетичну пам’ять. При цьому реконструкцію світогляду, теології, обрядовості, календаря слід виробляти, спираючись лише на строго наукові дані та методологію, а не на фантазії окремих белетристів.
  7. Постійна релігійно-обрядова практика й виховання язичницького духовного стану – основа збереження рідної віри для майбутніх поколінь. Вже зараз необхідно створювати недільні школи для дорослих і дітей, і навіть вищі духовні заклади для навчання священнослужителів (волхвів, жерців рідної віри). При цьому необхідно застосовувати випереджаючі методи навчання, виявляти талановиту молодь, яка володіє необхідними творчими особистими якостями для рідновірської діяльності та всіляко підтримувати її. При цьому взаємини вчителя й учня бажано вибудовувати згідно з язичницькою етикою, слідуючи давнім ведійським принципам спадкоємності й безкорисливості. На етапі становлення рідної віри, до визнання її на державному рівні, щоб уникнути масштабного явища самозванства жерців і волхвів, що призводить до дискредитації рідної віри, доцільно не зловживати цими термінами при взаєминах з офіційними і державними органами; в структурах таких громад можна рекомендувати посади голови, старійшини, обрядодія, радетеля Богів або інші, враховуючи місцеві умови і традиції.
   8. Однією з найважливіших умов зміцнення рідновірського руху стає нарощування пасіонарності. А виникає вона внаслідок концентрації етнічної енергії в замкнутому просторі. Тому раніше чи пізніше розосереджені рідновірські громади й групи неминуче повинні будуть консолідуватися в об’єднані центри рідної віри в своїх країнах. Проте ці процеси не можна інспірувати штучно. Історія показує, що ті соціальні явища, які народжуються і дорослішають за рік-два, як правило, довго не живуть. Лише те, що визріває в народних надрах довго, набирає силу й можливість у майбутньому жити століттями.
       9. Побудова та впорядкування капищ, обрядових місць, культових споруд, храмів рідних Богів необхідно здійснювати згідно з історичними даними, науковими реконструкціями, місцевими традиціями й можливостями. У тих країнах, де неможливо побудувати громадські святилища й капища, рекомендується знаходити можливості зведення їх в приватних володіннях. Це, безумовно, передбачає певний рівень альтруїзму, що нині зустрічається вкрай рідко, проте наше завдання – шукати людей, здатних зрозуміти значущість такого самопожертвування та надавати рідновір’ю матеріальну підтримку.
    10. Враховуючи те, що почастішали спроби підміни рідних традицій вигаданими псевдоязичницькими теоріями та практиками, ми повинні відкрито заявляти про це і відмежовуватися від хибних учень і писань окремих діячів, а також від тіньових структур, які стоять за їхньою спиною. Ми вважаємо своїм обов’язком попереджати всіх прихильників язичницького світогляду про те, що вони можуть бути введені в оману помилковими теоріями, замаскованими під язичницьку віру або науку, поширюваними деякими спритними ділками, “бізнесменами від релігії” або просто шкідниками, здатними дискредитувати рідну віру. Декларовані ними переконання найчастіше є особистою авторською вигадкою або свідомою провокацією, що має на меті розколоти наш ще недостатньо зміцнілий рух.
       11. Необхідне також постійне інформування громадськості про діяльність громад і центрів рідної віри. Для цього створюються власні інтернет-ресурси, видавництва, встановлюються зв’язки зі ЗМІ (добре, якщо це будуть постійно діючі радіо- або телепередачі); проводяться наукові конференції, круглі столи, етнофестивалі та інші заходи, що привертають увагу громадськості. Бажано створювати позитивну громадську думку про рідну віру як про традиційну народно-культурну спадщину, виховувати шанобливе ставлення до рідновірського руху.
        12. Враховуючи попередній історичний досвід міжнародного слов’янського руху, ми бачимо, що єднання слов’ян завжди було плідне в інформаційному, науково-освітньому, етнокультурному, суспільно-патріотичному напрямах, але постійно зазнавало невдач у політичній сфері. Тому ми підкреслюємо, що головним завданням Родового Слов’янського Віча як етнорелігійного руху було і залишається:

·        координація дій слов’янських рідновірських громад на основі горизонтального принципу рівності країн-учасниць;

·        створення природного позитивного етнопсихологічного простору для  збереження та розвитку рідної віри;

·        внаслідок чого досягається головна стратегічна мета – самозбереження слов’ян як самобутньої суперетнічної спільноти в умовах глобальної загрози.

Усі ці завдання слід актуалізувати постійно, поки рідна віра увійде в кров і плоть наших слов’янських народів як жива і природна система життєдіяльності.

VІІ Родове Слов’янське Віче, Київ, 29 травня 2010.